Історія «перших» маршруток Дрогобича

Сучасний громадський транспорт наших міст – це переповненні салони, де тобі п’ятеро дихають в потилицю, троє стоять на нозі, двоє роблять масаж ліктями, а хтось один вічно кричить «мені дує». Це класика, яку пережила більшість із нас. Якою ж була транспортна буденність нашого міста сто років тому.

В історії дрогобицького транспорту своє важливе місце займає місцеве дрожкарство. Попри бурхливий розвиток автомобільної промисловості у міжвоєнний час, воно залишалося головним видом пересування у місті та за його межами, який доживав свої дні в радянський час.

Що таке дрожка? Це був критий або відкритий віз (так звана коляска), або санки, які слугували засобом для платного пересування. Дрожку (або дорожку) ще називали «кінним таксі», або «першим» муніципальним транспортом. Можемо зустріти ще таке популярне слово як «фіакр». Загалом, майже всі види кінного транспорту в місті могли називати дрожкою, що не завжди було доречним.

«Золотий» вік цього виду транспорту почався з відкриттям у 1872 році залізничного вокзалу, коли дрожкарство стало перспективним бізнесом. Чималий потік гостей відвідував Дрогобич, щоб рушити далі – до Трускавця на відпочинок. Це тривало кілька десятиліть, допоки у 1912 році не було відкрито залізничну вітку до Трускавця, що зменшило пасажиропотік. Трускавецькі оздоровчі заклади намагалися формувати свою монополію і витіснити дрогобицьких візників зі свого ринку. 

Щоб здійснювати перевезення у Дрогобичі перед війною була видана для кінних дрожок збірка правил. Згідно якими візник мав мати свідоцтво, що він, принаймні, шість тижнів працював при конях. Дрожка повинна бути обладнана двома ліхтарями по боках. Обов'язковим кольором для всіх був чорний і кожна мала містити таблицю відповідного зразка з порядковим номером розміром у 7 см виконаний червоною фарбою. Номер мав бути з трьох сторін і окремо на ліхтарях. Нижче ім'я та місцем проживання її власника. У дрожці на видномі місці мав був й один екземпляр правил, тарифи, а також план міста та опис вулиць. Також був свій обов'язковий «техогляд» у ветеринара, який видавав спеціальний дозвіл-посвідку. Візник мав знати вулиці та місця «на зубок». Для цього влада могла, на свій розсуд, провести екзамен. Офіційний дозвіл на працю могли отримати особи віком від 18 років.

 

Дрожка усередині, для комфорту, була оббита тканиною, шкірою тощо. Згідно з правилами у 1930-х була призначена для перевезення не більше як 5 осіб, але це не завжди дотримувалися, як і тепер – «більше напхаєш – більше візьмеш». Львівський журналіст передвоєнну дрогобицьку дрожку в 1938 році описував так, що це неначе час-пік у львівському трамваї, де на кожному коліні колега-пасажир. Вартість проїзду в ті роки з вокзалу до середмістя становила 1 злотий.

Візничим не дозволялося під час очікування клієнта сідати на місце для пасажира та грати у своєму транспорті в карти. А якщо було нудно? Терпи-чекай! Заборонено було перевезення покійників та важкохворих (заразних). Як нині мають маршрутники, так і тоді, існувала своя черга у перевезенні.

На початку таких черг не існувало, зокрема, на вокзалі потенційний пасажир міг опинитися в коловороті баталій, де за нього могла вчинитися справжня бійка. Один такий випадок відзначився навіть трагедією.

Здавалося, що, коли у 1904 році в шанованого доктора Броніслава Козловського з'явилося перше авто, то думалося, що це поклало початок витіснення дрожок, але ні. Невдовзі сам доктор пересів знову на старий вид транспорту, коли його авто потерпіло фіаско, адже вулиці, які славилися цілими вервечками широких та глибоких боліт, в яких могли сміливо уміститися крокодили, не надто були придатні для комфортної їзди. Чергова загроза монополії дрожкарям загрожувала перед Першою світовою війною, коли планували провести у місті трамвай, проект якого  не був втілений у життя через війну.

На площі Ринок були окремо визначені місця для дрожок. Зокрема біля аптеки Тоб'яшека (тепер пл.Ринок,15), звідки велися пасажирські перевезення до головного з/д вокзалу.

Витіснив дрожки з головної площі процес будівництва нової ратуші у 1920-тих роках, а їх місце зайняла, попри боротьбу, торгівля, яку так і не вдалося до кінця витіснити. Далі були створенні при Ринку і дві автостанції: перед церквою Трійці та на фундаментах кам'яниці Лявтербаха (правий ріг Ринку-Ковальської), де зупинявся кінний транспорт. На зупинках були спеціальні збірники для кінських відходів, а сечу (особливо в літню пору) рекомендували дезінфікувати негашеним вапном.

Попри «романтизований характер» цього виду транспорту, який творить характер міста на старих листівках, він додавав мешканцям свою долю дискомфорту. Не одноразово писали про сморід. Від чого, зокрема заможні люди намагалися втекти з центральної частини, адже шумні ярмарки та щотижневі торги, приринкові вулиці перетворювали на зупинку возів та на громадські туалети. Лише уявіть майже сотню тих возів та чимало дрожок у торговий день, які після себе залишалися суцільне товчене болото та «запах фіалок». Неодноразово повідомлялося про антисанітарію. Плюс був незадовільний стан доріг. Дрожка фактично забезпечувала сухе пересування містом, яке славилося болотами (болотісками), особливо – вулиця Стрийська. 

Свій слід про місцеве дрожкарство ми віднаходимо в літературі, зокрема в оповіданні Бруно Шульца «Цинамонові крамниці», «Вулиці Крокодилів», «Осінь» та у «Мій батько йде в пожежники»:

«На вулиці чорніло кілька колясок, заїжджених і розтелепаних, мовби скалічілі приспані краби чи таргани. Візник нахилився з високих козлів. Обличчя мав дрібне, червоняве і добре. «Поїдемо, паничу?» — спитав. Тарадайка задриготіла всіма суставами та суглобами свого збірного організму і рушила на легких колесах.

Але хто такої ночі сміє довіритися примхам непередбачуваного візника? У скреготі шпиць, рипінні короба й буди я ніяк не міг порозумітися з ним щодо того, куди нам їхати. На все, хоч би що я говорив, він тільки недбало й поблажливо кивав і все щось підспівував, їдучи кружними шляхами через місто». («Цинамонові крамниці», тут і далі в перекладі Ю.Андруховича).

А у «Вулиці Крокодилів», яку літературознавці асоціюють з вулицею Стрийською, віднаходимо те, що у місті існують коляски без візників:

«Особливістю дільниці є коляски без візників, що самі собою пересуваються вулицями. Не тому, що візників узагалі немає, а тому, що поглинуті натовпом і перейняті тисячею справ, вони не надто турбуються про свої коляски. У цій дільниці видимості та пустих жестів не надто зважають на точний пункт призначення, тож пасажири здаються на ласку цих блудних екіпажів із легкістю, що так характерна тут для всього. Не раз можна бачити їх на крутих поворотах, вихиленими вперед із поламаного короба та з віжками в руках; вони насилу маневрують, якось розминаючись із зустрічними».  («Вулиці Крокодилів»)

Додамо, що у повісті Алана Ґобера «Велика гра» (1937) про «дрогобицького алхіміка» відбувається одна зі сцен погоні на дрожках до Борислава.

 

Ось такою є короткою історія «перших маршруток» Дрогобича, яких нині замінили жовтопузі карети на двигунах. А чи хтось ще пам’ятає, які були «комфортні» різнобарвні маршрутки кільканадцять років тому?

 

Маю надію, що в Дрогобичі колись таки відновлять кілька дрожок, але як засіб для мандрівки туристів вулицями нашого міста. 

 

Олег Стецюк