Моя жінка з Дрогобича [спогади Опанаса Бритви]

З усіх міст на земній кулі найкраще знаю Дрогобич. З цього факту, очевидно, ще не можна робити висновку, що більше ніде не бував. Навпаки: гостював я свого часу в Бучачі, їздив до чарівної Коломиї, зеленого Чорткова, відвідував Сасів, купався в заліщицьких водах, але Дрогобич знаю краще, ніж свою порожню кишеню, – тут я справжній авторитет, із найдосконалішим знанням справи. 

Я часами навіть починаю вірити в ті дрогобицькі дива! 

Одначе, коли б хтось мене випадково запитав, коли ж я побував у цьому славному місці, то зразу, щоб не ширилося якесь баламуцтво, признаюся щиро, що ніколи там нога моя не була!.. 

Звідкіля ж начерпав я так багато відомостей про це місто? Двадцять літ з того часу, як мій матримоніяльний стан у Німеччині урядово змінили і там, де стояло гордо «самітній», написали великими літерами «одружений». Від того пересиченого драмою та вагітного до консеквенції моменту і почались вислуховування чуда-дива про казкове місто-ідеал, про яке я до чого часу майже не чув і не припускав, що воно існує. 

Скоро, одначе, мені стало ясно, що через догідні кліматичні умови, а може, від щасливої випадковості або просто від кришталевої води в криницях, незаперечним фактом є аксіома: Дрогобич – абсолютно непересічна місцевість, з аж вже дуже непересічними мешканцями, світлою минувшиною та ще із світлішою будучиною. Все найкраще, найвизначніше, найбільш імпозантне діялося в Дрогобичі. 

Народжувалися тут самі лише знамениті особистості, самі красуні, жили тут найбільші аристократи й багатії, не згадуючи вже про героїв-патріотів, яких це місто видало на славу нашого народу і на пострах ворогам. Якби так логічно піти цим шляхом, по цій нитці міркування, що моя жінка мені виводила за ці роки, то виходило б, що Київ став столицею України лише випадково, а Дрогобич може справедливо почувати себе покривдженим у цьому відношенні.

Щоб не бути голослівним, наведу кілька таких діалогів з моєю жінкою, які формували, так сказати б, мій світогляд, закріпили назавжди знання про це незвичайне місто.

—    Мушу підкрутити, - кажу колись вечором , - газ, бо в хаті холоднувато стає.

Жінка зразу ж підхопила цю тему та почала її розширювати:

—    Хіба це газ? Таку смердючу та величати газом? Немає в дійсності що підкручувати, тільки хату закопчує. От у нас в Дрогобичі – то був дійсно справжній газ! Чистий, як сльоза, як кришталь – натуральний, просто з-під землі. І хату нагрієш, і майже нічого не коштує, дар Божий. А тут?..

Як пішло, як почалося вихваляння  «дрогобицького газу» на всі лади і приклади; здавалося б, не газ з Дашави йшов рурами, а прямо золото лилось. А я сиджу тихо, нічичирк, ні мур-мур – ніби книжку читаю. Досвід навчив: відізвешся словечком, лише зачепиш – уже тобі до півночі лекція-доповідь – спочатку про газ, а потім про інші блага дрогобицькі рай-життя.  

       Або колись знову: 

—    Знаєш, жінко, не бували ми давненько на забаві, а оце в суботу  оголошують – великий масковий баль. Чому б нам не піти?

—    Ти кажеш баль? – згірдливо посміхнулася дружина, даючи мені цим пізнати, як мало про балі знаю. – Та в нас на передмістях краще бавилися, як тут на репрезентативних балях. У нас люди в масках краще виглядали, як тут деякі без масок. А які оригінальні ідеї убору, а які дорогі та коштовні строї, яка різноманітність! Пригадую, одна досить собі товстенька пані пришла раз на забаву перебрана в піч: чудову, велику кафлеву піч, з усіма візерунками, з дверцятами знизу, як це звичайно в печах водиться. Всі панове дверцята відкривали і заглядали. До сьогодні не знаю, що вони там бачили, бо ніхто потім з них більше нікому не розказував, але з тижнів із п’ять у Дрогобичі було про що поговорити. Це був оригінальний помисел – уніат! А тут: посідають за столи, нажльопаються горілки по бороду і сидять цілий вечір із посоловілими очима, задоволені самі собою. Та в нас бувало… 

І попливла ціла довжезна історія, ціла епопея про дрогобицькі балі.

Розуміється, не все такі однобічні діалоги провадяться  в нашому домі. Як у всіх порядних домах, часами здавалося би без причини та попередження спалахує іскра незгоди, або, делікатно кажучи, виявиться гостра розбіжність поглядів на ту саму справу. Тоді починається щось подібне до словесного двобою, в якому використовується важку артилерію аргументів з обох боків. Для цього я використовую інформацію про Дрогобич, які дістались мені від одного дрогобичанина  випадково, так сказати б, «на чорно», під словом запоруки, що нікому не скажу. 

Їх я якраз на такі нагоди приховую. У відповідний момент, коли гльорифікація Дрогобича доводить мене до меж терпеливості, я починаю ними послуховуватись у тактичному протинаступі.

—    То ти кажеш, що у вас пани лише жили, а про «мазінєрів», якось мені не розказуєш? А я тобі пригадую, хто такі дрогобицькі «мазінєри». То були такої блакитної крови аристократи, що самі, вимазані оливою і ропою, як чорти, возили Дрогобичем бочки з цим чародійно-смердючим плином. Або, може, пригадати тобі цю вашу вищу «сферу», до якої належали так звані дрогобицькі «цибульники»? Це була така каста доморослих філософів, про яких можна сміло сказати: такий мудрий, аж дурний. Надзвичайно типова і численна група людей, які опісля виїхали і, на жаль, не перевелись навіть у нас на еміграції.  

  

А, може, сягнем у пам’яті та на мить відтворимо незабутній образ так званих дрогобицьких «либаків»? Ці лицарі ходили по Дрогобичі, озброєні не мечами чи кинджалами, а відрами й кінськими хвостами. Іде собі такий либак, дивиться: яма підходить водою, а зверху плаває ропа. От він тим хвостом і водить по поверхні і,  мов сметану, збирає ропу та рукою стягає її до відра. Це ваші такі дрогобицькі бізнесмени, так сказати – продуценти?.. 

По такому рішучому протинаступі, звичайно, на кілька днів приходить мир і тиша. Ніхто вже більше не ідеалізує Дрогобича і його мешканців – наступає мов би завішення зброї. 

З бігом літ я звик до цих розмов, призвичаївся, і як справжній фаталіст, уважаю, що вже така моя доля, а від долі не втечеш, як кажуть. Я часами навіть починаю вірити в ті дрогобицькі дива! Може, воно все правда? Хто його знає – я ж там ніколи не бував. 

Джерело: Опанас Бритва, Жінка з Дрогобича // Дрогобиччина – земля Івана Франка. – Т.4. – Дрогобич: Відродження, 1997. – С. 558-560.