Розп’ятий Христос на стіні [спогади про церкву Св.Юра у Дрогобичі]

- стінопис із церкви Св.Юра у Дрогобичі, фото Олега Стецюка -

 

Власне, вона найбільше хотіла припасти до нього. До цього вистражданого, болем і слізьми омитого у снах Ісуса. Розп’ятий Ісус на стіні коло головного входу до церкви св. Юра був особливим. Не знає, хто був автором того теплого творіння з дерева. Але Ісус був наче живий. Здавалося, привітайся, скажи, що сумно без нього, він зведе голову і посміхнеться. А, може, й заговорить. Усі ці роки, безнадійно довгі сорок чотири роки , пам’ятала про нього, молилася до нього, складала до ніг його усі свої молитви і уявні квіти. А його нема. Церква є. Ісуса нема. Ніби серце забрали з церкви. 

"Місто зустріло дощем. Рясним. Дощ періщив по парасолях, не давав перенести важкі валізи до квартири, де зупинилася сім'я..."

Церква св. Юра займала у житті цієї немолодої жінки особливе місце. Була тим острівцем надії та віри, до якого тулилася душа. Пригадує, як її батьки: доктор Юрій і Єва Срібні прибули зі Львова до Дрогобича. Був 1927 рік. Мати з сумом зустріла звістку про переїзд. А вона, мала тоді ще, з радістю. Переїзд обіцяв зміни. Батько був назначений суддею в Дрогобицький суд.

// Дрогобич, площа Ринок, 1930-ті рр., архів DZ //

Місто зустріло дощем. Рясним. Дощ періщив по парасолях, не давав перенести важкі валізи до квартири, де зупинилася сім’я. Коли ж уже остання валіза опинилися у сильних руках візника, раптом засміялося сонце. Воно танцювало в калюжах, виблискувало у вікнах, торкалося золотого волосся дівчинки , спалахнуло рум’янцем на щоках матері… 

- Ось бачиш, Єво, - посміхнувся батько. - Нам тут буде незле. То добрий знак.

Знак направду був добрим. Бо незабаром в Ірини вже появилася сестричка. І тоді батьки взялися шукати парцелію - невелику земельну ділянку міського кварталу, розпланованого згідно Магдебурзького права. Хотіли звести власний дім. Бо знайти гарне помешкання ніяк не вдавалося. Купити також. Не так багато було в місті гарних будинків.

Вподобали горбочок коло церкви св. Юра. На той час земля довкола церкви була власністю оо. Василіан. Важко було переконати їх продати цю ділянку, чи обміняти на іншу, рівноцінну. І тільки після переговорів з Ігуменом справа якось зрушила з місця.

- Церква Юра, 1930-ті рр., архів DZ -

Спочатку це мав бути невеличкий будиночок. Одноповерховий з вигодами і садом, про котрий так мріяла мати. Вечорами вона вже розповідала, які квіти тішитимуть око під вікнами. Які дерева даруватимуть свої плоди. На вечерю часто забігав міський архітектор, приятель батька. Саме він переконав, що треба ставити каменицю, дім, в якому буде добре всім. Не лише тепер. А завжди. Якби ж то зналося…

Будівництво тривало довго. І нарешті в 1934 році родина зайшла в нове помешкання… Діти бігали по величезних кімнатах, вистрибували на сходах…

Ці спогади напливли з минулого і не відпускали … Бо камениця - ось вона: за плечима, поруч. Було страшно підходити до неї. До того першого свого рідного дому, де вони всі були такими щасливими. Де вечорами збиралися коло величезного столу, де мріяли, планували. Де за вікном пахла вечірня фіалка, нічний тютюн, де фруктові дерева рідкісних порід дарували такі прекрасні плоди.

Камениця була занедбаною. Облупленою, сірою. З усього видно, що жило тут кілька родин. І ніяка не хотіла взятися ремонт.

Вступила в дім. Ось перший поверх, на якому замешкала їхня родина. На другому поверсі дві кімнати вони здавали квартирантам. Це були дві старші родини, бездітні. На партері також жило дві родини квартирантів. А в сутеринах мав своє помешкання сторож з дружиною. Звідти нині потягало сирістю і занедбаністю. А колись там було так цікаво для малечі. Адже саме тут в одному з приміщень збиралися жінки і прали, прасували білизну. Діти ж могли тут почути про все , що діялося в місті на той час.

Решту сутерин було поділено на маленькі комірчини з поличками, де кожна родина зберігала кухонні харчові запаси, вино. Ці комірчини постійно білили. Тут мала бути чистота, як в аптеці.

Далі заходити не хотілося. На сходах пахло смаженою цибулею. Хтось грав на скрипці вгорі. Якась жінка десь вичитувала чоловікові. Згадала, як колись сусід жалівся: "Жіноча логіка дивна річ: скандал є, а причини ще нема". І посміхнулася... 

Та ще цікавіше було на горищі. Там також було все впорядковано. Для випраної білизни були туго натягнені шнурки. А по кутках – старі куфри, як називала ті розкішно розмальовані скрині, пані Анрієтта. До тих куфрів не можна було заглядати. І саме тому так хотілося відчинити Ірині той тайник. Але частіше їй доводилося заглядати до важкої скрині з бетону у кінці городу, куди зносили сміття. Іринка не раз сама виносила сміття, коли мати була зайнята. Цікаво було дітям спостерігати і за тим, як раз на тиждень до цього ящика під’їжджав візник і забирав сміття. Кінь незадоволено пирхав, бив копитом об землю, стріпував хвостом, відганяючи мух.  

Далі заходити не хотілося. На сходах пахло смаженою цибулею. Хтось грав на скрипці вгорі. Якась жінка десь вичитувала чоловікові. Згадала, як колись сусід жалівся: «Жіноча логіка дивна річ: скандал є, а причин ще нема». І посміхнулася…

Сумно було споглядати на городець, колишній квітник та садок. Квітами займалася мати, а ось рідкісні фруктові дерева, які батько купив за немалі гроші і привіз з розсадника, доглядав сторож. Не було нині тут ані тих квітів, ані цих дерев. Навіть кущів смородини, аґрусу, малини не було. На грядках пишно цвіла картопля, зеленіла морква . І якісь квіти таки цвіли. Але не ті, не мамині.

Оглянула все і знову пішла до церкви. Цей храм для їхньої родини мав особливе значення, бо ж батько також був Юрієм. Щороку в день Святого Юрія батьки давали на підтримку храму немалий грошовий внесок. А на Різдво плели сосновий вінок, оздоблювали його блискучими ялинковими прикрасами і прикрашали ним Ісуса. Щоправда, Ірина тоді не могла зрозуміти чому Ісус мав ще й цей колючий хоча й гарний тягар тримати на своїх плечах. Влітку мати приносила найкращі квіти свої і ставила коло ніг розп’ятого Христа. Коли ж у когось був тягар на душі, якесь горе, йшли також до Ісуса молитися і просити допомоги.

Востаннє Ісус вислухав їхні молитви у липні 1944 року. Зближалася Червона Армія, треба було покидати місто. Бо ж усі пам’ятали, яка доля чекала інтелігенцію у 1939 -40 роках. Всі тоді просили Ісуса про допомогу на незнаній далекій дорозі чужих країв.

А нині Ісуса нема. Ірина не могла стримати сліз. Адже саме до нього їхала, саме йому хотіла скласти усі подяки за те, що вижили.

Оглянулася. Тонка пряжа згадок перед очима пам’яті. Але нитка нерівна. То болючий вузлик , то покручена така, що не вирівняти, то розірветься на найцікавішому місці.

Околиця ця виглядала перед війною не так. Вузька, приватна доріжка вела від вулиці Соленого Ставка до перелазу при дзвіниці. За перелазом стежка губилася в травах левади, що також належала оо. Василіанам, і вибігала на вул. Горішня Брама. Зі стежки цієї так гарно виглядало місто. В долішній частині левади про щось розповідав струмочок , тут же був ставок. Левада була як квітковий рай. Тут зацвітали ромашки і бузьків вогонь, медунка і росянка, пахла конвалія, медунка збирала джмелів з усього міста. А ставок вславився жаб’ячими хорами. Більше ніколи і ніде вона не чула тих хорів. І нині їй здавалося, що це найкращі піснеспіви її дитинства.

А скільки дітей тут було. Влітку збирали квіти, заводили коло ставка ігри, спостерігали за жабами, рибами, губилися в осоці, очереті. Під вечір стихав дитячий передзвін голосів. Виходили на прогулянку старші дрогобичани.

// На горбочку біля церкви Юра. Зображена стежка, яка веде на теперішню вул,Горішня Брама, фото міжвоєнного часу архів DZ//

Гомоніла голосами левада і взимку. Лижі, санки… А на ставку стільки було ковзанярів, що й не протовпитися. Це була справжня арена спорту міста. Горішня Брама на той час ще не була так забудована. Навпроти левади стежка вибігала на горбок. З нього місто було видно як на долоні. З іншого боку виднілися дві рафінерії. Одна з них мала горду назву «Галіція». За ними зеленіли поля, ліси і сині від старості бориславські гори. 

Думки знову поверталися до церкви св. Юрія. Пригадує, з яким благоволінням входили у прохолоду храму, що вже на той час був церквою-музеєм, шедевром української дерев’яної архітектури. Тут знаходилися безцінні ікони, релігійні реліквії, інші предмети старовини. Іконостас мерехтів позолотою, рідкісної краси вишиванки про щось розповідали символами давнини. Василіани дуже піклувалися про свій храм, вкладали в нього не лише кошти, а й свою любов.

Не було в кого запитати, де ж поділися ті ікони, та фігура розп’ятого Ісуса, ті вишиванки, старовинні чаші, інші релігійні реліквії.

Вже на той час, коли вона ще була дитиною, сюди приїжджали туристи з інших міст, країн Європи. Вони мали право вступити до храму будь-коли. У невеличкім будиночку коло храму жив сторож, він одразу повідомляв про делегацію монахів… І храм гостинно приймав гостей.

Після храму туристи йшли до Саліни. Пошукала очима знайомі будівлі і вжахнулася. Адже це також було музеєм-пам’яткою, центром старовинного солеваріння. Античний будинок оточував розкішний парк з багатьма алеями. Тут квітували рідкісні бузки, магнолії, горобина, калина, бузина. Чарівні деревовидні півонії, гортензії, горда гвоздика, ніжні лілей і троянди… Ці квіти і нині не скрізь. А на той час… Доріжки аж сяяли, бо були висипані дрібнесеньким кольоровим шутром. Вони вели до будиночків, де розміщувалися працівники , власне, урядники. Потрапити на територію було нелегко. Масивні залізні ворота, зі старовинним литтям, глухо стукали, коли хтось намагався пройти. Одразу ж виходив сторож.

На той час солеварня вже не функціонувала, як комерційне підприємство. Польща мала великі поклади солі коло Кракова. Але Саліна була туристичним об’єктом, на якому можна було побачити, як видобувають сіль. Адже у ХІУ ст. це був найголовніший центр солеваріння. І не лише. Невідомо, що тут було колись. Але після дощів на поверхню землі спливали рідкісні старовинні монети.

Ірина не вірила, що найгарніший куточок колишнього Дрогобича нині не такий.

Та й не лише побачила занедбаною Саліну. Жахливий стан доріг у місті дитинства вразив. Пригадала дороги в Європі, В Америці. Стало так боляче. Як від відвідин рідної камениці, мешканцям якої невідомо, що колись це був їхній рай. Гарний, теплий, щедрий…До якого вони не можуть повернутися. Щоб не зруйнувати раю тих, хто там проживає нині. І справді: світ – не батько, а доля – не ненька.

Сонце котилося за обрій, як і її літа. Важко було прощатися з рідним містом. І страшно, що діти, онуки колишніх дрогобичан колись не знайдуть такого прегарного міста на карті світу.

Записала розповідь пані Ірини Анізія Онищак

Опубліковано: Drohobyczer Zeitung, 16/06/2015