Подорож до нафтової столиці Галичини

Сьогодні Дрогобич відвідують тисячі туристів і кожен з них для себе творить своє уявлення про наше місто, яке нині відоме як місто Франка, місто Шульца та місто, де діє унікальна солеварня, яку називають серцем Дрогобича, а також існує своє диво з див, яке називають душею цього міста – церкву Святого Юра. Та чи так воно було завжди?

У нинішній публікації ми вам коротко розповімо про те, яким же був «туристичний Дрогобич» у міжвоєнний час.  

Туристичне минуле Дрогобича не менш цікаве, ніж нинішнє! Першим в нашому регіон на туристичні рейки став Трускавець і рекламні оголошення про курорт ми віднаходимо з кінця XIX ст. далеко за межами Галичини. У Трускавці, в «міжвоєнці», працювало своє туристичне бюро (прообраз туристично-інформаційного центру) під керівництвом Зєлінського, який організовував великі щорічні поїздки маршрутом: Борислав-Дрогобич-Стебник-Урич.

Турист у міжвоєнному часі знав Дрогобич як центр нафтопереробки з її головним втіленням – рафінерією «Польмін», яку називали найбільшою у Польщі та однією з найбільших у Європі. До того ж місто було одним з найдорожчих. Ціни на деякі продукти, зокрема на каву, «переплюнули» саму столицю Варшаву та Львів.

В ілюстрованому путівнику Мечислава Орловича за 1919 рік (Ilustrowany przewodnik po Galicyi, Bukowinie, Spiszu, Orawie i Śląsku Cieszyńskim) потенційному туристу розповідають про те, що можна побачити у Дрогобичі, (з тодішнім населенням у 35 тис. чоловік), а саме: найстаріший у Східній Галичині, після львівського, готичний костел з його фресками та бароковими вівтарями, костельну вежу; церкву Василіан, яка розмістилася у стінах колишнього костелу кармелітів.

А розпочинається фактично ця розповідь про місто фотографією Вільчковського, яка зображає церкву Святого Юра, яка як і сто років тому, так і нині є головною туристичною перлиною Дрогобича. Її у путівнику називають «найгарнішою дерев'яною церквою Галичини». І з цим фактом важко посперечатися, бо даний статус наша «поема в дереві» тримає досі, але з додатком, що це «головна дерев'яна перлина України».

Церква Юра

Згадують і церкву Св. Хреста на Зварицькому передмісті й церкву Св. Параскевії, яку нині рідко коли відвідують туристи, з огляду на своє віддалене розташування від центру міста.

Ледь не вперше у цьому путівнику до огляду рекомендують місцевий нафтопереробний завод, який згодом діятиме під назвою «Польмін», на який водили спеціальні екскурсії. Тоді, щоб побачити процес нафтопереробки, привозили учнів з самої Варшави. Позаяк «Польмін» був національною гордістю та одним із символів польської передвоєнної промисловості, значну частину якого у часи війни було знищено назавжди. На жаль, у сучасну добу можливості такої екскурсії дрогобичани та гості міста полишені, а познайомитися з місцевим нафтовим промислом можливість є лише у Бориславі, де діє відповідний музей.
 

"Польмін"

У путівнику Орловича названа також дрогобицька солеварня, яку подають, що її заклали в 1340 році. А місцями, де могли б зупинитися приїжджі названо п'ять готелів (серед них готель «Рома», що містився на нинішній вулиці Бандери, хоч у путівнику про це не написали, але це був також відомий місцевий бордель).

Чесно кажучи, за сто років ця «готельна» кількість майже не змінилася і готельний сервіс, з огляду на відгуки, нині не надто високого рівня. Інша ситуація з місцевими кав'ярнями та рестораціями, які активно працюють для туриста, розкривають (подекуди створюють) місцевий колорит. А те, що у Дрогобичі донині дивом уціліла своя передвоєнна кухня, зокрема найкращої перед війною ресторації Лєперта, це диво.

Згодом, у 1930-х роках, вийшов путівник «Турист в нафтовому басейні» (виданий у Бориславі місцевим колом татшанського товариства за редакцією Юзефа Войнара). Тут розповідається у розгорнутому ключі про Дрогобич з 32 тис. населенням, міститься оглядова історія, де завдяки старанням міської влади було зроблено чимало у сфері будівництва: відбудовано монументальну споруду ратуші, побудовано будинок середньої технічної школи, Дім легіоново-стрілецький імені Голувки (це нинішнє приміщення «філармонії» на вулиці Шевченка). Навіть такий факт, що у Дрогобичі заасфальтовані вулиці – теж вказують. До речі, «Польмін» у міжвоєнний час опікувався дрогобицькими дорогами. А також асфальтував дорогу «Дрогобич-Стрий».

Що цікаво, Дрогобич став активно розкривати свою туристичну привабливість після того, як була відкрита «нова ратуша», яку будували упродовж 1926-1929 років. Тоді ж змінила своє обличчя і площа Ринок, яка не один рік по Першій світовій війні зберігала наслідки підпалу російськими військами у 1915 році. З відкриттям ратуші, яке припадає дуже символічно на 29.09.1929 рік, Дрогобич отримує свою нову головну архітектурну візитівку з мармуровою залою. Не кожне тодішнє польське місто могло похвалитися такою ратушею, дороге будівництво якої деякі місцеві мешканці відкрито засуджувало, мовляв, віддали б ви витрачені кошти краще безробітним. А міська влада натомість з її будівництвом якраз забезпечила роботою не одного безробітного.

Тоді з центральної площі було виведено міську торгівлю, яка невмируще, хоча і в меншому масштабі, повернулася назад. Для комфорту було відкрито при Ринку автовокзал з постійним сполученням з Бориславом, Трускавцем, Самбором, та одну з чотирьох міських автозаправок. Набуло свого поширення ознакування та транспортна регламентація, яка довший час потопала у хаосі. Та навіть таке банальне, як дорожні правила і відповідні місця переходу, стало активно впроваджуватися у міське життя, про що ми з усмішкою на обличчі можемо прочитати, зокрема в Анджея Хцюка.

Не випадково того ж року, коли відкрили «нову» ратушу, вийшла популярна книга Мсціслава Мсцівуєвського «Королівське вільне місто Дрогобич», де міститься з фото цикл коротких публікацій, які без лишнього перевантаження розповідають читачу про місця, які творять характер та самобутність Дрогобича: Ратуша, парафіяльний костел з дзвіницею, дві дерев'яні церкви Св. Юра та Св. Хреста, а також церква Пресвятої Трійці, Василіанський монастир на вул. Стрийській, квартал Лан, єврейський дім сиріт, жіноча школа Ядвіги, Дрогобицька гімназія, фабрика «Галіція» та «Польмін».

Найцікавіше те, що з туристичним потенціалом Дрогобича та регіону починали знайомити одразу із залізничного вокзалу, де висіла спеціальна туристична карта, традицію якої не завадило б відновити й сьогодні. Відповідні карти мав і дрогобицький громадський кінний транспорт.

Як і нині, так і в минулому у дрогобицькій ратуші містилося певна інституція, яка допомагала у наданні туристичної інформації та займалася туристичними мандрівками. Зараз це Туристично-інформаційний центр м. Дрогобича, тоді це була дрогерія Леона Обровича, де містилося інформаційне бюро Польського товариства татшанського (P.T.T.). У ратуші також була крамниця польмінівського споживчого кооперативу «Єдність», яка пропонувала туристам: консерви, спеціальні ковбаси, а також одяг та прибори для лижного спорту. Частина коштів з проданого йшла на розвиток краю.

Одними з головних творців туристичного обличчя Дрогобича був Львів, який часто дивився на нього через призму зарозумілості та іронії.

У серпневому номері 1937 року львівські газетярі з «Хвілі» опублікували статтю «Обличчя Натфополісу». У Нафтополісі, тобто, у Дрогобичі, виділяють першу «туристичну принаду»: в’язницю «у кривавих» кольорах на Гірці, яку називають однією зі слав міста. Лунають певні нотки розчарування про вигляд міста мільйонерів. Не оминули увагою «нову» ратушу, яка відбивається на тлі довколишньої бідності, наче «єдвабна краватка на тлі брудної зношеної сорочки». Свою атмосферу нагнітають зачинені крамниці. Констатують, що Дрогобич все більше стає «цвинтариськом». Про щось подібне, десятьма роками раніше, журналісти вже писали, але в ключі, що Дрогобич «мертве місто», де «повстала легенда, поширена поза Дрогобичем, що тут золото лежить на вулицях, і треба його тільки вміти відкрити й загарбати для себе».

Журналіст у 1937 році запитує читачів, чи є щось у Дрогобичі окрім в’язниці, ратуші та «корзо», що на вул. Міцкевича!

У тій же львівській газеті, у 1938 році, вийшла розгорнута стаття «Моя подорож до Дрогобича, метрополії нафтового басейну», яка починається із залізничного вокзалу, де стоять роєм місцеві дрожки (їзду в яких порівнюють з львівським трамваєм), де в тебе на кожному коліні сидить колега-пасажир. Тут же згадують, що Дрогобич – це місто нафтових мільйонерів, «але їхні мільйони належать до передвоєнної історії»; це місто, де на вул. Міцкевича по лівій стороні спацерують католики, а по правій – євреї; це місто адвокатів та лікарів, з яких можна скласти кільканадцять футбольних команд із запасними гравцями.

Для туриста з кін. 1920 – 1930-х постало «оновлене» місто, з більш-менш упорядкованими вулицями, торгівлею, тоді ж у місті з'явилося належне електро- (1925) та водопостачання (1931), що забезпечувало свою долю комфорту, а вулиця Стрийська, як головна транспортна артерія, що провадила до центру та славилася вічним болотом, була приведена до належного стану. Однак кількість пристойних закладів та, особливо, місць ночівлі зменшилася і донором у цій прогалині виступив, певним чином як і нині, саме Трускавець.

Олег Стецюк